Як Дон Кіхот готувався до походу: іржа, картон і чотири дні

Коротко

• Алонсо Кіхано, ідальго років під п’ятдесят із Ла-Манчі, після ночей із лицарськими романами вирішив сам стати мандрівним лицарем.
• Перше, що він зробив, — вичистив прадідівський обладунок, іржавий і запліснявілий. Шолома з забралом не було, тож тиждень ліпив півшолом із картону.
• Двічі вдарив по забралу шаблею — і за секунду зруйнував тижневу роботу. Далі підсилив його залізними штабами й більше не перевіряв.
• Коня називав чотири дні (вийшов Росинант), себе — вісім (Дон Кіхот із Ламанчі), даму — окремо: Альдонса Лоренсо стала Дульсінеєю Тобоською.
• Перший виїзд — на світанку найспекотнішого липневого дня, чорним ходом із двору, без зброєносця, без грошей і без посвяти в лицарі.
• Санчо Панса, сорочки, позичений щит і нічний старт з’являються вже на другому поході — після того, як перший зірвався за пару днів.

Як Дон Кіхот готувався до походу — це не романтична сцена зі зброярні й не список покупок. Це кілька днів (і трохи більше) дивної, майже канцелярської роботи: чистити іржу, клеїти картон, добирати звучне ім’я коневі, собі й жінці, яку він майже не знав. Усе це Мігель де Сервантес розклав уже в першому розділі першої частини роману 1605 року. Далі — виїзд на світанку, спека липня, і раптове розуміння, що лицарем його ніхто не посвячував.

Багато хто пам’ятає млини, Санчо й таз цирульника. Підготовку пропускають. А дарма. Саме тут видно, як працює голова героя: він не «зривається в поле з шаблею». Він планує. Погано, смішно, уперто. Але планує. І якщо читати цей епізод уважно, виїзд перестає бути карнавалом божевільного. Стає логічним наступним кроком людини, яка вже все вирішила.

Нижче — як це відбувається в тексті: що він робив руками, що — в голові, чого не взяв, і чим другий похід відрізняється від першого. Без шкільних переказів на три речення.

Хто такий Алонсо Кіхано до того, як сідлав коня

Герой — не молодий шукач пригод. Йому близько п’ятдесяти. Худий, жилавий, обличчя сухорляве. Живе в селі Ла-Манчі, назву якого оповідач навмисно «не хоче згадувати». Статус — ідальго, найнижчий щабель шляхти: є спис на стійці, старий щит, кляча й хорт для полювання. Немає ні замку, ні васалів. Є дім, економка за сорок, племінниця молодша за двадцять і хлопець «для поля й ринку», який сідлав того самого шкапа.

Їжа скромна, і Сервантес це виписує з бухгалтерською точністю. Олья, у якій більше яловичини, ніж баранини. Салат майже щовечора. Об’їдки в суботу. Сочевиця в п’ятницю. У неділю — зайвий голуб. Три чверті прибутку йшли на стіл. Решта — на святковий одяг і домоткане на будні. Це не дрібниця. Похід готує людина, яка звикла рахувати шматок м’яса, а не замовляти обладунок у толедського майстра.

Книжки з лицарських романів з’їли й час, і частину маєтку. Він продавав землю, щоб купувати томи. Спав мало. Читав від заходу до світанку й від світанку до ночі. Розум, каже оповідач, у нього «пересох». І тоді з’являється рішення, яке звучить у нього цілком гідно: для власної честі й для користі держави стати мандрівним лицарем, їздити світу в обладунку, карати кривду й лишити по собі вічне ім’я. Далі вже техніка. Треба зброя. Треба кінь. Треба ім’я. Треба дама.

Обладунок прадіда: іржа, пліснява й тиждень картону

Перша річ, за яку він береться, — обладунок. Не куплений. Прадідівський. Роками лежав у кутку, з’їдений іржею й покритий пліснявою. Він чистить і полірує, як уміє. У практиці, коли я повертався до цього розділу з дорослими читачами, саме ця сцена їх чіпляє сильніше за млини. Бо вона тілесна. Чути скрегіт. Видно людину, яка тре метал ганчіркою й уважає, що вже майже лицар.

Проблема вилізла одразу. Повного шолома, целади із забралом, не було. Лише простий моріон — сталева шапка без захисту обличчя. Для мандрівного лицаря це сором. У книжках, які він ковтав, герой без закритого шолома — ніби писар без чорнила. Тож Алонсо клеїть із картону щось на кшталт півшолома й насаджує на моріон. З вигляду — цілий шолом. З міцності — паперова декорація.

• Матеріал забрала — картон (у іспанському тексті cartón).
• Час на першу версію — близько тижня.
• Випробування — два удари власною шаблею.
• Результат — перший удар миттєво знищив усю роботу.
• Друга версія — ті самі картонні деталі, але всередині вже залізні штаби.
• Повторного тесту він свідомо не робить.

Остання позиція списку — найточніша характеристика його методу. Він не дурень у побутовому сенсі. Він бачить, що картон не тримає удар. І замість визнати провал, змінює критерій перевірки. «Досить міцно, якщо більше не бити». Помічав це в собі під час роботи над довгими текстами: коли дедлайн горить, охоче називаєш чернетку «готовою», аби лише не відкривати її ще раз. У Дон Кіхота та сама логіка, тільки зі штабами всередині шолома.

Чому саме картон, а не коваль

Питання логічне, і відповідь у романі не романтична. Немає грошей на новий шолом. Немає майстерні під рукою. Немає й бажання чекати. Йому треба виїхати «не гаючи часу». Картон — те, що є в домі людини, оточеної книжками. Дешевий, швидкий, податливий. Він дає силует лицаря, а силует для нього важливіший за балістику. Сервантес це розуміє жорстко: герой живе в світі вигляду. Якщо річ схожа на шолом, вона вже виконує лицарську функцію.

Щит у нього теж не парадний. Старий баклер, шкіряний, із домашнього набору. Спис — зі стійки, яка стояла в домі, певно, як декор і пам’ять про статус. Тобто «спорядження походу» — це не екіпірування вояка XVII століття. Це реанімація сімейного мотлоху. І в цьому жарт подвійний. Ідальго нібито з роду людей зброї. А зброя в нього — музейна, іржава, недоукомплектована.

Як він обирав імена: кінь, лицар, дама

Якщо обладунок займає руки, імена займають голову. І займають довше, ніж можна подумати. Сервантес тут злий і точний. Людина, яка щойно зламала тижневу роботу двома ударами, здатна сидіти чотири дні над кличкою шкапа. Пріоритети зсунуті. Для нього назва — частина обладунку, навіть міцніша за картон.

Чотири дні для Росинанта

Кінь худий, кістлявий, немолодий. Для господаря — кращий за Буцефала Александра й за Бабієку Сіда. Він довго шукає ім’я, яке б одночасно говорило, ким кінь був, і ким став. Виходить Росинант. Іспанське rocín — шкапа, кляча. Ante — «перед», «раніше», «той, що попереду». Тобто і «колишня кляча», і «перша серед кляч світу». Назва звучна, смішна й точна. Він задоволений.

Чотири дні. Не чотири години. За цей час можна було б віднести моріон ковалеві в сусіднє містечко або хоча б перевірити підпруги. Натомість іде філологічний бенкет. За спостереженнями, саме цей епізод найчастіше випадає зі шкільних переказів: залишають «назвав коня Росинантом», викидають термін. А термін тут головний. Дон Кіхот готується до походу так, ніби пише героїчну поему, а не збирає торбу.

Вісім днів для власного імені

Після коня — черга господаря. Вісім днів вагань. Він зупиняється на «Дон Кіхот». Потім додає «із Ламанчі», за зразком Амадіса Гальського: щоб пам’ятати батьківщину й одночасно її прославляти. «Дон» — титул, якого простому ідальго Кіхано так просто не носили в побуті з таким пафосом. Він сам собі видає патент.

Це не дрібниця для розуміння походу. Поки ім’я не готове, виїжджати не можна. Світ лицарських романів тримається на звучанні. Лицар без епітета — ніхто. Лицар «із Ламанчі» — уже фігура, яку можна вписати в хроніку. Він це відчуває шкірою. І через те вісім днів здаються йому не зволіканням, а необхідною частиною збору.

Дульсінея, якої майже не було

Мандрівний лицар мусить мати даму. Без дами подвиги не кому дарувати. Він згадує селянку з Ель-Тобосо, Альдонсу Лоренсо, — дівчину, до якої колись мав прихильність. І перейменовує її на Дульсінею Тобоську. Ім’я, каже він собі, музичне, рідкісне й значуще. Далі він уже бачить, як підводитиме до її ніг переможених велетнів.

До походу це має прямий стосунок. Дама — не романтика «на потім». Це пункт спорядження, як спис. Поки Дульсінеї немає, лицарський комплект неповний. І він комплектує її так само, як шолом: з того, що є під рукою, доводячи вигляд до «як у книжці».

Перший виїзд: липень, світанок, чорний хід

Коли імена розставлені, він більше не чекає. Нікому не каже. Ніхто не бачить. Одного ранку, ще до світанку, у найспекотніший день липня, надягає весь обладунок, сідає на Росинанта, поправляє латаний шолом, бере щит і спис і виїжджає через чорний хід із двору — через хвіртку кораля — просто в поле. Настрій піднесений. Йому здається, що великий задум уже почався легко.

Кілька речей, які він не зробив перед цим виїздом, виглядають майже як чекліст навпаки:

1. Не сказав економці й племінниці. Зникнення буде для них раптовим.
2. Не взяв грошей. Лицар у його уяві харчується гостинністю замків.
3. Не взяв чистої білизни. Про сорочки він згадає пізніше, з чужих уст.
4. Не мав зброєносця. Санчо з’явиться лише в другому поході.
5. Не був посвячений у лицарі. Це спадає на думку вже в дорозі.

П’ятий пункт — найсолодший для Сервантеса. Дон Кіхот їде, складає в голові промову хроніста про свій перший вихід, милується світанком… і раптом розуміє: без посвяти він не лицар, а ряжений. Треба знайти когось, хто вдарить мечем по плечу. Першого-ліпшого. Головне — обряд. Далі він уже заспокоюється й навіть планує, що обладунок потім вичистить «білішим за горностая». Знов відкладає реальну роботу на потім.

Спека липня в цьому епізоді не пейзаж. Це фізика. Він у повному металі, на повільному коні, в годину, коли сонце вже підіймається «з такою люттю, що могло б розтопити йому мізки, якби вони були». Оповідач не шкодує. Підготовка виявилася інтелектуальною й косметичною. Клімат ніхто не врахував.

Посвята, якої не було в плані, але без якої він не міг їхати далі

Під вечір, голодний і зморений, він бачить заїжджий двір. Для нього це замок. Сурмлення свинопаса, який зганяє отару, — карлик, що сповіщає про прибуття лицаря. Дві жінки легкої поведінки біля дверей — шляхетні діви. Хазяїн двору — каштелян. Картонне забрало він піднімає, показує сухе запилене обличчя й говорить з ними, як із принцесами.

Далі — нічне чування зброї біля коритця. Муляри хочуть напоїти тварин, чіпають обладунок, починається бійка. А вранці хазяїн, щоб якомога швидше сплавити небезпечного гостя, погоджується «посвятити» його. Замість требника — книга рахунків. Удар по шиї, удар по плечу. Жінки оперізують його мечем і пристібають шпору. Він щасливий. Тепер, вважає, похід легітимний.

Це важливий нюанс для тих, хто шукає «як готувався». Частина підготовки відбувається вже в дорозі, імпровізацією. Він не до кінця зібраний, коли виїжджає з двору. Він дозбирається по шляху: обряд, поради трактирника про гроші й сорочки, урок, що світ не читав ті самі романи. Перший похід зривається швидко. Торговці, яких він намагається змусити визнати красу Дульсінеї, б’ють його. Сусід-селянин підбирає побитого й везе додому на віслюку. Ось і вся «перша експедиція».

Другий похід: те, чого не вистачило з першого разу

Удома друзі — священик і цирульник Ніколас — влаштовують розправу над бібліотекою. Книжки палять. Йому кажуть, що енкантадор (чаклун) виніс кімнату з томами. Він вірить, бо в його системі чаклун — нормальна робоча гіпотеза. І майже одразу починає збиратись знову. Другий виїзд — це вже трохи інша підготовка. Не імена. Логістика.

• Зброєносець: сусід, селянин Санчо Панса. Йому обіцяно острів, «інсулу», якою той правитиме.
• Щит: баклер він позичає в приятеля.
• Шолом: латає пошкоджений, як може. Повноцінної целади все ще немає.
• Білизна й дрібниці: бере сорочки та те, що радив трактирник після першого фіаско.
• Маршрут: той самий — Кампо-де-Монтьєль.
• Час виходу: ніч. Щоб ніхто не побачив. Санчо теж не прощається з дружиною й дітьми.

Нічний старт — уже не романтичний світанок. Це втеча. Він врахував, що родина й друзі його зупинять. Тобто певний урок першого походу таки засвоєний, просто не той, який ми чекали. Не «обладунок не тримає удару». А «якщо виходити вдень, тебе повернуть». Прагматизм божевільної людини завжди вибірковий.

Гроші Санчо везе в сідлових сумках. Це вже тверезіша деталь. Перший раз герой виїхав ніби в чисту ідею. Другий — у ідею з хлібом. І все одно в голові лишається той самий картон: заїжджі двори будуть замками, отари — військом, млини — велетнями. Спорядження змінилось на кілька побутових пунктів. Оптика — ні.

Перший і другий виїзд: що саме він «пакував»

Таблиця добре показує, чого він навчився. Не фехтування. Не тверезості. Побуту. Другий раз у торбі з’являється те, без чого навіть ідальго не проїде спекотним Кастилією. І все ж головний «інструмент» лишається не спис, а перейменування світу.

Типові плутанини: що люди приписують збору, якого не було

Перекази й екранізації зліплюють два виїзди в один. Через це в голові сидить картинка: Дон Кіхот і Санчо виїжджають разом із самого початку, на голові в лицаря вже таз цирульника, а в торбі — чудодійний бальзам. У романі не так.

• Таз як «шолом Мамбріно» — це не етап домашньої підготовки. Його він відбере в цирульника значно пізніше, у XXI розділі першої частини, коли домашній шолом уже не раз страждав.
• Бальзам Ф’єрабраса — теж не з домашньої аптечки перед виїздом. Рецепт і заміс з’являються вже в дорозі, після побоїв.
• Санчо з першого дня — ні. Перший похід герой здійснює сам. Санчо — частина збору саме до другого виїзду.
• Новий блискучий обладунок — ні. Увесь час прадідівський, іржавий, латаний.
• Дульсінея як реальна кохана, з якою він прощався — ні. Він навіть не заїжджає до Ель-Тобосо по благословення. Дама існує як обов’язковий реквізит жанру.

Ці зміщення не зловмисні. Просто роман довгий, а пам’ять любить одну яскраву емблему. Таз зручніший за картонне забрало. Санчо зручніший за самотнього сухорлявого чоловіка на світанку. Якщо вам потрібна точна відповідь на запит «як Дон Кіхот готувався до походу», тримайтеся першого розділу й початку другого. Там усе збирається. Решта — уже пригоди, а не збір.

Навіщо Сервантесу було розписувати цю підготовку так докладно

Можна було б кинути героя просто в поле. «З’їхав з глузду, виїхав». Сервантес не кидає. Він змушує нас дивитися, як людина клеїть шолом, як підбирає фонетику імені, як соромиться відсутності дами. Підготовка — пародія на лицарський «каталог зброї», який у старих романах тягнувся сторінками: шоломи, мечі, імена коней, родоводи. Тут той самий жанр, тільки реквізит убогий.

І ще. Збір показує, що божевілля Дон Кіхота не хаотичне. Воно системне. Є правила. Є чекліст. Є дедлайни, які він сам собі ставить. Є тест якості, який він провалює й одразу скасовує. У цьому сенсі підготовка до походу — найчесніший портрет героя. Не в моменті, коли він б’ється з млинами. А в моменті, коли сидить удома й вирішує, що картон плюс залізо вже «достатньо».

Текст роману (перша частина, Мадрид, 1605) тут надійніший за будь-який переказ. Якщо порівнювати з короткими енциклопедичними статтями, навіть солідними, як-от у Britannica, ви побачите правильний скелет — ідальго, обладунок, Росинант, Дульсінея, виїзд — і майже жодної фактури: ні тижня картону, ні двох ударів шаблею, ні восьми днів на ім’я. Фактура живе тільки в самому Сервантесі. Її варто читати, а не домальовувати.

Якщо беретесь за роман або пояснюєте його комусь — почніть не з млинів. Почніть із кутка, де лежить прадідівська іржа. З картону. З чотирьох днів над кличкою шкапа. Там видно і сміх, і ніжність, і механіку самообману. А вже потім — липневий світанок, чорний хід і людина, яка виїхала в поле, не взявши навіть чистої сорочки, бо лицарі в її книжках сорочок нібито не потребували.